КИЇВ НОВИНИ 24

Після того, як пройшли перші хвилі емоційної реакції на те, що сталося в Овальному кабінеті, можна спробувати зробити висновки в менш експресивній манері, яка домінувала в коментарях по свіжих слідах навіть у зазвичай дуже стриманих людей.

Зрозуміло, що, сподіваючись звернути Дональда Трампа у свою віру, ми марно намагалися себе обдурити, попри факти, які були у всіх перед очима, – коментує політичний журналіст та публіцист Леонід Швець. У 2019 році, перед тим як зателефонувати Зеленському та попросити підкинути компромат на сина Байдена, Трамп давав розпорядження призупинити військову допомогу Україні, а потім вигріб за це імпічмент.

З подачі Трампа спікер нижньої палати Конгресу республіканець Майк Джонсон з листопада 2023 року до квітня 2024 року блокував проходження законопроєкту про багатомільярдну допомогу Україні. Ілон Маск, Джей Ді Венс, Дональд Трамп-молодший неодноразово і однозначно висловлювалися в найнегативнішому ключі про Україну та Зеленського. Сам Трамп за місяць перебування у Білому домі нагородив про Україну гору нісенітниці та бруду. Це було саме те, чим здавалося: гостре неприйняття Зеленського, нашої країни та її непоступливої ​​боротьби з Росією.

Так, попри неприховану ворожість з боку американського керівництва, слід було до кінця використати шанс вплинути на нього, вибудувати спільну позицію сильної Америки, створити картинку, в якій Дональд Трамп виглядає могутнім і справедливим приборкувачем Путіна та рятівником України. Трампу ж фізично нестерпно розділяти увагу публіки з Володимиром Зеленським, який у мейнстримі західної суспільної свідомості зайняв місце легендарного героя, який кинув виклик силі, що у багато разів перевершує, і не поступився.

Можна тільки припускати, які почуття охопили пихатого переможця найважливіших для нього третіх президентських виборів, який ледь не полетів від кулі вбивці, коли на початку грудня на відкритті паризького Нотр-Дама він став свідком овацій на адресу Зеленського, не отримавши й долі цієї уваги. Потрібно було лише дочекатися моменту, щоб поставити злодія публічного захоплення на місце, позбавити його геройського ореолу, показово принизити, а самому коштом акту шмагання непоротого ще більше піднятися в очах справжніх шанувальників.

Усі міркування ніби президент України міг досягти іншого результату, поводься якось інакше, неспроможні. Довше проходження сигналу шляхом використання перекладача трохи змінило текст, який вимовляли учасники цієї вистави, але не фабулу. Показово і те, як афористично, буквально для історії Зеленський відповів на закиди в тому, що він не має виграшних карт проти Росії: “Я тут не в карти граю”, — і те, що тут була зрозуміла для англомовного вуха гра смислів. “Trump” англійською “козир”. Українцю зневажливо спробували пояснити, що без цього козиря він ніхто і звати його аж ніяк. Проблема ж “козирних” уперлася в непоступливість Зеленського, яка й зробила йому ім’я, і ​​поведінка у влаштованій йому засідці славу героя лише зміцнила. Але тепер уже не протистояння Путіну, а іншому відвертому злу.

Так, історичною цю зустріч у Вашингтоні робить не публічний скандал, яких в Овальному кабінеті не бачили, а відкритий перехід Америки в особі нинішнього керівництва на бік Росії, зла зухвалого, демонстративного та впевненого у своїй безкарності. Протягом усієї новітньої історії завданням Сполучених Штатів було стримування агресивних потуг, що виходять із тих меж, протистояння російським майже прописано у функціоналі американського керівництва. І ось всьому світу демонструється відхід від, здавалося, непорушних принципів та цілей. Кремль відтепер більш зрозумілий і прийнятний, ніж носії та захисники якихось безглуздих ліберальних та демократичних цінностей.

Та неонацистка Аліс Вайдель, яка теж нерівно дихає стосовно Путіна, ближче до нинішнього Білого дому, ніж будь-який європейський лідер. Ну, окрім Віктора Орбана. І зигування, що почастішало, на заходах за участю американських керівників вже зовсім не виглядає помилково сприйнятим, ми бачимо саме те, що бачимо: Америка оскотинується і зухвало коричневіє.

Головна і єдина цінність, на захист якої горою встають її нинішні керівники, це сам Дональд Трамп, ще не фюрер, але вже король, як він не соромиться зображати себе. Цілком у резонанс із базовою основою Росії, озвученою однією з путінських шісток: “Є Путін – є Росія”, якийсь Марко Рубіо, який ще вчора був безкомпромісним борцем з авторитарними негідниками, може заявити: “Америка – це Трамп”, і це вже нікого не здивує.

З України це виглядає особливо дико. Ми часом не усвідомлюємо, наскільки у нас, учорашніх “совків”, свобода прошита у повсякденних практиках. Янукович намагався встановити ритуал цілування персня, не прижилося, довелося тікати до Росії. Америка, символ свободи для мільйонів людей, демонструє зовсім непристойний рівень улесливості у могутніх людей: убілених сивинами сенаторів, технократів, чиї капітали перевищують ВВП десятків країн. Аби здобути розташування боса. І якщо босу до душі Путін, бути тому.

Трамп не втомлюється повторювати, що хоче встановити, нарешті, мир, йому заважає лише Зеленський. Генерал Олександр Хейг, держсекретар у президентство Рональда Рейгана, відомий фразою: “Є речі важливіші за мир”. Це про честь, гідність, свободу. Нинішня Америка в особі приживалок з Мар-а-Лаго — про Трампа, навіть ціною безчестя. Не дивно, що Україна з її непокірною волелюбністю їм поперек горла. Як і Путіну.

Напевно, F-35 не бомбитимуть Київ. Але демонстративна відмова від допомоги Україні – яка за рахунком? — Можна цілком очікувати. Він буде рівносильний приходу російським військам серйозного підкріплення, цього разу не від Кім Чен Ина, а від Дональда Трампа. Цікаво, чи вимагатиме американський президент від російського висловлювання глибокої подяки за допомогу, як він вимагав від українського?

Підготовлено за матеріалами “Телеграф”.